Гіркі спогади воїна-афганця

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки

В душах людських не замовкає

15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганістан. Сергій Федорович Міт’єв, житель села Рагівки Поліського району Київської області - один із тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутись із того пекла до рідної домівки. Та біль Афгану і досі живе в його серці...

Жодна війна не має виправдання. Навіть якщо в бою вбито одну людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули десятки тисяч людей. Тисячі отримали поранення. Сотні колишніх воїнів померли від ран. Убитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати. Потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію...
Серед загиблих у Афгані кожен четвертий - з України. Пекло цієї війни пройшли більше 160 тисяч українців.
Сергій Міт’єв про Афганістан знає не з чуток. Народився у 1965 році на Одещині. Закінчивши школу, пішов служити до армії. Його, як і інших хлопців, відправили до Афганістану.
- Хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо, - згадує Сергій Федорович.

З 1983 по 1985 рік кочував по афганських землях. Умови для проживання запам’ятались надовго: спали під відкритим небом, в боксах, в яких мала б зберігатись військова техніка, все було в пилюці. Там, на цементованій підлозі, ставили двоярусні ліжка, поряд лежав автомат, а замість подушки - підсумок з боєприпасами. Півроку українських солдатів майже не забезпечували продуктами. Тож поки налагодили їх постачання, обходилися тим, що могли роздобути на місці.

В 1984 році, потрапивши під вибух снаряда, Сергій Федорович лікувався у госпіталі. Не падаючи духом, він писав додому листи: «… У мене все добре. Не хвилюйтесь за мене. Скоро повернусь. Чекайте…»

Нарешті цей момент настав, 1985 року повернувся він до рідної Одеси старшим сержантом.

- Для мене ця війна – школа життя, – . - Допомагали бідному мирному населенню. Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її.
Сьогодні Сергій Федорович має бойові медалі та подяки: «За мужність» - отримав 1985 року, «70-річчя Збройних Сил (1918-1988 рр), «Мотострілецька Невемська дивізія», «Воїн-інтернаціоналіст», але хіба вони зможуть залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці вже до кінця його життя?
Останніми роками у середині лютого набагато більше говорять про свято Валентина, аніж про річницю закінчення афганської трагедії... Дорого заплатила Україна та й інші держави - колишні республіки колишнього Союзу - за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...

Коментарi